Для когось 25 років шлюбу — це свято в ресторані, а для Наталії та її чоловіка це стало черговим днем на службі. Наталія — медсестра-анестезистка стабпункту прикордонної бригади «Сталевий кордон». Вона змінила відносний спокій тилу на небезпеку передової, ухваливши рішення піти служити слідом за чоловіком. Їхню історію розповіли в ДПСУ.

«Чекати було важче, ніж бути тут»

За словами Наталії, найстрашнішим для неї було невідоме. Чекати вдома між сигналами тривог, не знаючи, що відбувається з коханим, виявилося важчим випробуванням, ніж працювати під звуки вибухів. Тепер вони поруч. Хоча на стабпункті діє неписане правило: тут вони не подружжя, а колеги. Так легше тримати емоційну рівновагу та приймати холодні, виважені рішення, від яких залежать життя.

Біль за кожного, як за рідного

Наталія зізнається: війна змінила її. Якщо раніше сльози були рідкістю, то тепер болить за кожного пораненого. Для неї тут всі стали родиною: молодші бійці — немов сини, старші — як брати.

Особливо врізався в пам’ять випадок із молодим бійцем 2003 року народження. Хлопець отримав поранення та обмороження, але з усіх сил тримався за життя. У кишені він стискав фото своєї однорічної донечки, а мріяв лише про одне — ковток гарячого чаю. Він вижив, бо мав заради кого жити.

Попри втому і щоденний ризик, Наталію та її чоловіка рятує взаємна підтримка. Але мрія у прикордонниці одна на двох з мільйонами українців: повернутися додому, зачинити двері від тривог та просто обійняти дітей і батьків.