Герой України Павло Розлач: «Земля належить тому, чиї берці на ній стоять»

6 серпня 2024 року. Українські війська прорвали кордон Росії у Курській області. Там на них уже чекала рота бійців 80-ї десантно-штурмової бригади, яким вдалося пройти на територію ворога за два дні до старту основної частини операції. Плануванням цього маневру й у подальшому діями 80-ки на Курщині керував полковник Павло Розлач – повний кавалер ордена Богдана Хмельницького, бойовий шлях якого розпочався в квітні 2014-го. За цю операцію йому присвоїли звання Герой України. Він прийняв бригаду за тиждень до старту Курської операції й фактично до сьогодні дотичний до ведення бойових дій Сил оборони України на Сумщині й Курщині.

Зараз полковник Павло Розлач – заступник командира 8 корпусу Десантно-штурмових військ, до якого входять 7 бригад десантників. Частина корпусу воює на Сумщині й Курщині, частина – на Донбасі й Запоріжжі.

У розмові з LB.ua він розповів, наскільки доцільною була Курська операція, внаслідок якої вперше без’ядерна держава захопила територію ядерної, чому перехід на корпусну систему неможливо повністю реалізувати до припинення вогню чи завершення війни, як Україні наздогнати Росію в питанні масштабування технологічних розробок, армія якої країни може стати страшною силою для цивілізованого світу й до чого готуватися у 2026 році.

“У росіян зараз немає сил прорватися до Сум.”

Якою є інтенсивність російського наступу станом на зараз? Складається враження, що вони намагаються атакувати всюди, де виникає найменша можливість.

Так, вони пробують, формують ударні кулаки, великі угруповання на Покровському, Запорізькому напрямках. Загалом вони прощупують, на якій ділянці наша оборона просідає або де в нас мало сил. Там і намагаються протиснути. Другий момент полягає в тому, що по всій лінії фронту вони намагаються бути активними, щоб тримати нас у напруженні, щоб ми не відтягнули свої резерви, щоб не перекинули їх на інші напрямки. Тримають нас у тонусі, так би мовити.

З урахуванням кількості втрат, як довго вони зможуть підтримувати такий темп наступу?

Станом на зараз ресурсу в них вистачає. Їхній тоталітарний режим збудований так, що населення хоче воювати. Читав нещодавно дослідження, що 60% російських дітей пішли в ПТУ (професійно-технічне училище). Звідти – або на завод військово-промислового комплексу, або в армію. Потреба в старших класах у них зникає. Додайте до цього боржників і злочинців. Усе побудовано так, щоб вони йшли на війну, тому людський ресурс ще є.

Ворог сконцентрував чималі сили на Сумському напрямку. Якою є ситуація там зараз? Чи реально повністю зачистити ворожі війська біля кордонів України на півночі?

Чудес не буває. Щоб щось зробити, треба мати певні сили. Якщо в нас буде достатньо ресурсів, ми витиснемо їх звідти. Водночас, щоб їм пройти до Сум, треба теж зібрати потужне угруповання. Цих сил зараз у них немає.

Можемо констатувати, що для Сум станом на зараз загрози немає?

Загрози захоплення Сум станом на зараз немає, так. Водночас жителі міста страждають від атак ворога й, як наслідок, мають проблеми зі світлом, теплом тощо.

Дві бригади 8-го корпусу воюють на Сумщині. Інші – на Донбасі. Перехід на корпусну систему завершився в травні 2025 року. Щонайменше, це декларував Генштаб. Як ви оціните цей процес? Чи можна вже сказати, наскільки доречним було це рішення?

Я позитивно оцінюю перехід на корпусну систему, вбачаю в цьому перспективу покращення управління військами. В ідеалі корпус повинен воювати своїми бригадами на окремій смузі фронту. Наразі лише дві наші бригади воюють на Сумщині, чотири – на Донбасі. Якщо вдасться повністю реалізувати цю ідею, ми побачимо суттєві покращення. Командир корпусу, як би там не було, ставиться до своїх воїнів, до своїх бригад краще. Він знає командирів бригад, знає спроможності своїх бригад і може в різних ситуаціях використовувати те чи інше з’єднання. Військо – це велика екосистема. Якась бригада швидша на підйом, якась більш, у хорошому плані, нахабна… Окрім того, у кожної бригади є своя техніка: у когось – гусениці, у когось – колеса. Ідея класна, але поки триває гаряча фаза війни, повністю реалізувати її неможливо, на жаль.

Якщо зібрати корпус винятково на Сумщині, то оголиш позиції на Донбасі, так?

Саме це я маю на увазі. Коли буде перемир’я або припинення вогню, ми зможемо реалізувати перехід повністю. Коли вдасться зібрати всі наші бригади разом в один кулак – це буде страшна сила, ядерна бомба.

У чому перевага вашого корпусу, який 9 квітня відзначатиме річницю створення, порівняно з іншими?

Я можу бути не до кінця об’єктивним, бо я фанат свого рідного корпусу від початку створення. У нас згуртувався якісний колектив молодих офіцерів, які отримали неоціненний досвід у боях. Кожен має великий бекграунд, бо знає, що таке війна. У нашому корпусі працюють уже легендарні бригади, зокрема: 46-та, 71-ша, 82-га, 95-та, 80-та, 148-ма. Бригади найпотужніші за багатьма показниками: від бойового досвіду до кількості звільнених територій. Героїчних вчинків також вистачає, хоча це, звісно, важко виміряти. Пафосно, але факт: ми по декілька разів заходили в пекло, підпалювали його ще раз і виходили звідти.

Короткий приклад. Серед артилерійських бригад наша 148-ма на першому місці. Серед загальновійськових бригад із власною артилерійською компонентою – весь п’єдестал наш. Ну й за безпілотними системами ми теж серед кращих.

Корпус – це великий організм. Наскільки ускладнюється процес рекрутингу після масштабування?

Простота армії в структурі: все йде або згори вниз, або знизу вгору. У кожної нашої бригади є свій рекрутинг. Окремо є корпусний рекрутинг, який курує процес. Ти підказуєш, допомагаєш, аналізуєш, чому в якійсь бригаді краще, а в якійсь гірше. Намагаємося проєктувати позитивний досвід на інші бригади.

Наскільки успішним є рекрутинг у вас?

Цифр назвати я не можу, але рекрутинг є.

Нещодавно з’явилася інформація, що СОУ знищили російських офіцерів за допомогою «Вампіра» в Курській області. Українські війська досі присутні на території РФ на Курщині?

Так, на певних ділянках вони є.

Навіщо?

Розумієте, росіяни будуть робити спроби штурмів у будь-якому випадку. Тут не питання в тому, що це відбуватиметься саме на Курщині. Ми зараз там і тримаємо рубежі. Навіщо дарувати цю землю супротивнику просто так? Особливо, коли їхні старші командири підганяють свій особовий склад, щоб ті якомога швидше вибили нас звідти, щоб українців не було на російській території. Наша присутність там породжує серед них паніку й нерви, а це вже нам на користь.

З огляду на те, яка ситуація на Курщині зараз: чому не вдалося закріпитися там глибше, довше?

Чинників багато. Давайте послідовно проаналізуємо. Чи треба була ця операція? Треба. По-перше, ми відтягнули багато елітних російських підрозділів на цей напрямок. Другий аспект стосується піднесення народу України внаслідок наших дій. На той момент після невдалого контрнаступу народ був пригнічений, а потім усі знову згуртувалися. Окремо варто сказати про настрій у Збройних Силах України під час операції. Друзі з інших підрозділів телефонували й підтримували нас, раділи. «Даєте їм тягла, так і треба», – таких повідомлень було дуже багато. Наші військовослужбовці в бригадах теж були на підйомі, бо ми ворога перебили. У росіян була паніка, вони не могли на перших етапах провести планування, тому кидали своїх військових, як у топку. Потім вони витримали паузу, накопичили ресурсів, переосмислили свої дії й почали нас відтискати потроху.

В одному з інтерв’ю ви казали, що під час планування будь-якої операції варто прораховувати всі можливі сценарії розвитку подій. Чи прораховували аж настільки далеко?

Так. Загалом, як далеко ми прораховували, казати не можу.

Чи правда, що основних деталей наступу переважна більшість військових не знали до самого початку операції?

Ні, за 3-5 днів більшість уже знали, що відбуватиметься. Перед операцією Головнокомандувач ЗСУ і я заїхали в кожну роту, поспілкувалися з хлопцями, потиснули краба, подякували за службу. Це був один з елементів підняття бойового духу, який спрацював.

Для таких операцій потрібен ресурс. Дехто закидає, мовляв, Курська операція забрала ресурси з Донбасу, що призвело до провалів у Часовому Яру. Наскільки ці припущення мають підґрунтя?

І так, і ні. Війну не можна виграти в обороні. Ще Сунь Цзи казав, що можливість не програти війну міститься в обороні, але можливість її виграти міститься тільки в наступі. На Курщині склалися умови, за яких ця операція була доцільною.

Які саме умови?

Менше ворожої піхоти, менше технічних засобів у ворога. Ми пропланували все. Хоч фортифікації там були потужні, але засобів це втримати у них не було в достатній кількості. Тому ми змогли прорвати лінію оборони й потім набрали полонених. Перш за все, варто сказати про ФСБшників, кадирівців – тих, кого вони цінують. Ми їх називаємо «жирними гусями». Потім унаслідок цього почали «азовців» міняти, десантників, яких не міняли роками. Як я вже казав, спочатку росіяни взагалі не могли нічого з нами зробити. Поки не застосували корейців, успіхів не мали. У них там істерика була.

Можете проаналізувати північнокорейців з воєнної точки зору? Наскільки це грізний ворог?

Варто визнати: ми їх недооцінили. Думали, що це будуть худі маленькі військовослужбовці, які приїхали туди воювати за дві ложки рису. Натомість вони були якісно підготовленими військовослужбовцями. Це армія зі своєю ієрархією, командирами. Порівнювати їх із найманцями з умовної Африки не можна. Окрім того, на Курщині діяли не прості корейські війська, а сили спеціальних операцій, еліта. Я сподіваюся, що їхня регулярна армія не настільки навчена. Їм було по 26-27 років, з яких 7-8 років вони у війську. Фізична підготовка була колосальною.

Повне інтервʼю читайте на сайті LB.ua